Що таке заячий хліб? Або як ми НЕ побували на Попі Івані (червень 14-20, 2018)

Така вже у нас традиція – планувати наші походи заздалегідь, тож і цього разу ми їй не зраджували. Отже, вирішили відвідати звичні місця в пік цвітіння рододендрону та пошукати цікаві кадри з незвичних точок. Усе розписали по дням: місця стоянок, маршрути підйому і спуску, куди йдемо фотографувати захід сонця, куди зустрічати світанок, та інше… Завдячуючи укрзалізниці, довелося купувати білети за місяць до походу, що не дуже добре для червня, коли важко спрогнозувати погоду. Цього разу відвідати Карпати захотів мій кузен, а три білети разом купити ще важче.

Вже з Києва за кілька днів до виїзду було видно, що на дати походу прохолодно, хмарно і подекуди дощ, але згадуючи минулорічну поїздку в липні, коли за два дні злива змінилась на спеку, сподівались на щасливу долю. Та й взагалі, як кажуть «дощу боятися – в Карпати не ходити»! В день приїзду у Ворохту було навіть сонячно, але трохи згодом прийшла чорна хмара. Хоча вона пустила нас прогулятися до віадуку та в наш улюблений ресторан «Стара Ворохта». Також завітали до магазинчику, в якому планували, як і торік, придбати славнозвісний заячий хліб і який так розрекламували Дані – закінчився… Повернулись до готелю, а потім пішов дощ… Синоптики теж не обіцяли нічого хорошого на весь наступний тиждень і ми готові були купувати білети назад і повертатися додому, … якби ж вони були! Враховуючи немаленьку вартість готелів, вирішили все-таки ночувати в наметі і… в горах!

Тож наступного ранку, як і планувалося, приїхали в Дземброню. Сильний вранішній дощ змусив шукати житло прямо тут і ми дізналися, що місцева бабуся здає кімнати (без умов, 150 грн/людина). Поки снідали і приймали рішення ночувати все-таки тут чи ні, дощ стих і ми вирішили рухатися в напрямку руїн притулку. Щоб урізноманітнити вже багато разів ходжені стежки, пішли не через Вухатий Камінь, а через Смотрич, до того ж десь розповідали, що так швидше. Маршрут маркований, але самий його початок нормально не відмічений: одразу за Молочною Хатою (колибою під Смотричем), підіймаєтесь круто в лоб на трав’янисту гору, стежек на підйомі нема, але коли майже досягнете зони лісу, вона з’явиться і на ній вже буде маркування. Далі вона йде через ліс (цим шляхом мало хто добирається, тож розраховуйте на свою самотність там…) і коли він переходить вже в низький жереп, з’являються перші кам’яні брили. Фішка цього маршруту в тому, що невтямки який з каменів – Смотрич і де, взагалі, кінець. Густий туман і дощ ще більше підсилювали ефект несподіванки: підіймаєшся круто вгору, бачиш десь попереду у мряці великі камені – «Так от же ж і Смотрич! Нарешті!», підходиш до них ближче, виходиш на галявину і гадаєш що це і все, а там – фіг-вам! З-за туману виринають нові кручі, далі знову крутий підйом і знову камені попереду… І так повторюється разів десять! А це усе з крутизною як на Вухатому, а ще вся стежка заросла жерепом, який практично не прорубаний. На жодному маршруті ми не зустрічали такі зарості як тут! Висновок: не кращий варіант підйому на Чорногірський… Хоча на цих каменях є дуже гарні краєвиди в сторону амфітеатру Попа Івана і Смотрича (гіпотетично…, ми нічого не бачили…). Хотілося б побувати там в ясну погоду. Доречі, тут ми згадали про заячий хліб ;)) Нарешті дісталися вершини, а згодом і стоянки біля руїн притулку. Звісно, ні Попа Івана, ні Чорногірського Хребта, ні навіть самих руїн видно не було, бо починаючи десь з висоти 1500 почалась суцільна густа мряка, туман, який періодично осідав дощем. Ну що поробиш? Можливо завтра буде краще…

Але краще не стало… Всю ніч, і весь ранок йшов дощ… Інколи він підсилювався, інколи випускав ненадовго з намету. Аж раптом десь о 16-й годині дощ припинився, а також здійнявся вітер, який порозганяв туман і нарешті стало видно амфітеатр. Всі одразу побігли за камерами/телефонами. Хмари на вершинах, червневі льодовики і набігаючі хвилі туману додавали драматичності пейзажам. Даня і Сашко побігли на перемичку між Попом і хребтом, поки є можливість. А то за брата взагалі було сумно, стільки пертися вгору через жереп, бруд і каміння, і навіть не побачити тої краси в яку прийшов…! Через годинки півтори міняємося вахтою. Мені повезло менше, адже як тільки піднялась від стоянки, одразу набіг туман. Ну головне, що Даня пороздивлявся місцеві краєвиди. Хоч було прикро не побачити ні Попа, ні взагалі інших гір зверху, але туман додав відчуття якоїсь містичної таємничості, коли бачиш лише кілька метрів стежки перед собою, з одного краю прірва амфітеатру, а з другого – поля рододендрону! І жодної людини! Навколо тиша, і лише завиває вітер, що потужними поривами перекидає хмари через хребет. На першому повороті після Смотрицької перемички з’являється схил весь у квітучому рододендроні, а трохи далі на горі його кущі дуже файно проросли крізь насипи горгів (велике жовте каміння). На початку підйому на вершину Попа Івана є місце, де стежка стає вузькою і ні з жодної сторони не прикрита горами, там, проходячи через це звуження, розвивається дуже сильний вітер, такий що зносить з ніг. А хлопці розповіли, що десь у тому місці є озерце і при підйомі з нього на хребет дме такий вітрюган, що на ньому можна лежати! Тому надовго не затримувалась, спустилась на схил з червоною рутою і навіть, як здалося, сфотографувала далеке марення обсерваторії (пізніше з’ясувала, що то була не вона, а насип каміння трохи нижче). На вершину не було бажання йти в такий сильний страшний вітер, враховуючи що поруч взагалі нікого, і вже був час повертатися на стоянку, як домовлялися, та й до того ж була на ній якраз рік тому. Отож час вертатися, а відсутність дощу подарувала надію, що завтра нас зустрічатиме сонечко і зможемо вирушити в похід, ще залишалися три дні в запасі. «хм? заячий хліб…»

Вночі знову пішов сильний дощ, але ближче до ранку припинився і ми змогли поснідати поза наметом, милуючись недалекими схилами хребта. Тож цього дня трапилось… нічого взагалі. Після сніданку знову почався дощ, та перейшов у зливу. Дивилися з повагою на сусідів, які навіть встигли зібратися і вирушили по маршруту далі в дощ… Весь день просиділи в наметі, грали в одну й ту саму карткову гру n-кількість разів і поїдали запаси 5-денного походу… Ввечері було прийнято раціональне логічне рішення - на ранок спускатися в Дземброню, ночувати у бабусі, а потім їхати в Яремчу (там був заброньований ще з Києва готель).

В ранці дощ так і не припинився, тому розбираючи свій табір, намочили намет (мінус для конструкції, де дуги кріпляться до внутрішнього тенту, а потім чіпляється зовнішній). Але вибору не було, пора вже спускатися. Поки підіймалися до Вухатого Каменя, дощ припинився і, вперше за ці дні, з’явились клаптики блакитного ясного неба, і навіть визирало сонце!!! Але сам Чорногірський і Піп Іван були затягнуті сірими хмарами, нормальна погода була лише зі східного краю. Суміш білих пухнастих хмаринок і темних важких шарів фронту подарували чудові кадри! А це все ще з розсипами каміння на Вухатому та сезонними квітами! З’явилось відчуття сенсу потрапити в таку гидку погоду. По дорозі вниз, десь поруч Кам’яної Баби здалося щось схоже на грім і було видно, що десь за горою йдуть великі хмари. Стежку в районі Смотрицьких Водоспадів жахливо розмило… Доріжка перетворилась на суцільне болото, а через постійні дощі потік води у водоспадах став сильнішим і рівень води вищим. Коли вийшли з лісу, почули гуркіт начебто грому, що ставав дедалі чутнішим, а з-за повороту біля Молочної Хати стало видно і саму причину – величезну дуже темну хмару десь зі сторони Верховини! Максимально прискорюємось на спуску (що важко через незручну там дорогу). Вже недалеко до села, а хмара все ближче, видно, як поливає околиці. Сашко залишається робити драматичні кадри (такі жертви заради фото!) і трохи затримується, а ми біжимо швидко в хатку бабусі. Хмара вже над нами, але дощу нема. Всі встигають заховатися і от починається злива стіною! Ото пощастило! Ночуємо тут, житло без умов – стара хата трохи переобладнана під гостьові кімнати, постіль сумнівна, тож спимо у власних спальниках))

Вранці сідаємо на автобус до Верховини (дуже зручно, що тепер він курсує раз вдень від самої Дземброні, не треба йти аж до траси), а звідти повезло одразу ж сісти на автобус до Яремче. Під час сніданку вирішуємо не тягнути час, а користуватися поки нормальна погода (як здавалося) і вирушаємо на Стежки Довбуша. Звідти планували йти до Маковиці – місцевої вершини в Яремчі. По іронії долі на Стежках починається дощик, який біля самої Скелі Довбуша переходить в дуже потужну зливу – втекли від дощу в горах, але потрапили в Яремчі. Знову згадуємо заячий хліб… Нема сенсу місити бруд до Маковиці, тож спускаємося назад і йдемо гуляти до Пробою. Поки спустилися, дощ скінчився і, забігаючи наперед скажу, більше до від’їзду з Яремчі дощу не було. От Вам і прогнози.

Наступного дня робимо для Дані презент – поїздку на екскурсію в Буковель та по Карпатським водоспадам, а самі на базари купувати дари Карпат. Останній день подорожі їдемо гуляти в Івано-Франківськ. Ну і в кінці фото наших улюбленців, які з нетерпінням чекали на нас вдома =)

Літо цього року виявилось дощовим і наш похід у червні не став виключенням. Але не зважаючи на 4 дні в наметі під дощем, все одно в нас була чудова можливість насолоджуватися чистим гірським повітрям, роздивлятися гарні краєвиди під Вухатим, мандрувати горами (хоч і не довго), і просто приємно відпочивати!

Окрема подяка Укрзалізниці за відсутність білетів в той момент, коли ми хотіли з Ворохти розвернутися й поїхати додому та повернутися сюди через тиждень. Щиро Вам вдячні, що змусили нас йти у свої намічені дати в дощ! Нам дуже пощастило… через тиждень на Чорногірському Хребті випав сніг й температура опустилася до нуля градусів. От і гадайте тепер, який спальник треба брати з собою влітку у Карпати ;)

Що ж таке заячий хліб? Так, він існує, ми його куштували. То такий м’ясний продукт. Просто так сталося, що в магазині він якраз закінчився. Відтоді весь похід (і навіть вдома), все що ми планували побачити і з якихось причин не змогли, ми називаємо заячим хлібом ;))

Також вітання Вячеславу Ягодзинскому https://photographers.ua/VyacheslavYagodzinskiy/, якого зустріли при старті на маршрут та на спуску з Вухатого, а потім у тому ж будиночку у бабусі ;)))