Від Попа до Попа, або п’ять днів екстриму. Мармароси - Гуцульські Альпи. (Червень 2017)

Скільки разів підіймалися на Чорногірський, нас завжди приваблювали далекі Марми, так хотілося на них побувати, що це стало заповітною мрією... Другим бажанням, особливо після минулорічного дощового походу, було побачити квітучий рододендрон або, як його називають в Карпатах, червону руту. І от, нарешті, 8 червня виїхали з Києва до Рахова на здійснення цих мрій!

На один день зупинилися в самому Рахові. Оформили пропускні документи в Діловому (маршрут проходить по кордону з Румунією, тому треба виписувати перепустку, писати за два тижні лист на прикордонну заставу, і перед сходженням забирати готовий пропуск), відвідали географічний центр Європи і колибу-музей, трохи пройшлися самим Раховом. Вразила дуже дешева і смачна їжа в нашому готелі, ціни просто нереальні в порівнянні з Києвом.

Підйом до полонини Лисичої починається від Ділового і має протяжність десь у 16 км дуже брудною роз’їждженною машинами дорогою, тому ми вирішили знайти якийсь транспорт. Ще за день досить довго шукали когось, хто може повезти, і от все-таки знайшли Рейндж Ровер за 700 грн до самої Лисичої. Розраховуючи, що їдемо машиною наверх, набрали всілякого додаткового їдла, овочів. Спочатку все було досить непогано, джип проворно забирався на валуни і переїжджав кучугури багнюки, але потім на шляху трапився схил десь 20 градусів повністю вкритий мокрою грязюкою і глибокою колією... Водій тричі пробував забратися на пагорб, але все ніяк, на останню спробу машина видала якийсь страшний звук – приїхали… То було трохи менше половини шляху, але водій навіть за це не хотів брати гроші, та ми наполягли. Ось тепер ми відчули скільки набрали зайвої їжі..)) Машина повернула назад, а ми вперед і вгору! Після цього схилу дорога стала набагато краща, суха і без валунів. До полонини ми дісталися о другій, пообідали біля стаї і о третій вже ставили намет. Вирішили стати трохи вище Лисичої, на маршруті майже вже перед Попом в дуже гарній місцині, звідки відкривається вид на Чорногірський Хребет та на ПІМ. Прогулялися до льодовиків (в червні вони ще лежать на схилах хребтів), пофотографували квітучий рододендрон (цього року дуже повезло потрапити на майже пік цвітіння!). Набрали в джерелі, що протікало по камінню водички, а потім дивимося, а вода мерехтить. Назва хребта Мармароський походить від румунського "Мармуреш", "Мармуровий", от у воду з каміння і потрапили луски мармуру. А по дорозі зустрічаються гарненькі мармурові камінчики, які можна брати з собою на згадку (тільки не беріть надто важкий)). Після вечері над Чорногірським Хребтом з’явились страшенні чорні хмари, гриміло здалеку. Тож ми заховалися в очікуванні грози, і вона таки прийшла... Блискавки були рідко, а от злива потужна.

На щастя гроза за кілька годин закінчилась і зранку вже навіть більш-менш підсохло. Погода на вигляд обіцяла бути хмарна (здогадайтесь хто бухтів на хмари), але не дощова. Через сіре небо знову надії на вранішнє фото зникають... Вже який раз... Вирушаємо до Попа Івана Мармароського, а там прямо перед підйомом неймовірної краси амфітеатр! Стрімке урвище, скелясті шпиці, смарагдова трава і рожеві плями рододендрону по всьому схилу! Одне з найгарніших місць, що ми взагалі бачили! Вздовж цього схилу іде вузенька доріжка, її ще називають тропою фотографів, а по ній джерельце з баранців.

Підіймаємось крутим підйомом на хребет. І як завжди буває в горах, чим вище підіймаєшся, тим гарніше види, а також відкриваються інші сторони амфітеатру. Північно-східна сторона хребта, яка виходить на сторону України крута з прірвами, а от на сторону Румунії більш пласка. Приблизно через 1.5 години забираємося на вершину ПІМ (1936 м.). Вона зовсім не схожа на вершини Чорногірського - мала за площею і зі стрімкими схилами з усіх боків. Знайшли біля стовпа з прапором металеву табличку з вказівкою напрямку на Жмеринку))

Пофотографувавши, пішли далі маршрутом. Вершина знаходиться трохи далі центру усього хребта. Перед спуском на полонину стоїть вказівний стовпчик, але хтось його пом’яв, тому ми трохи... зайшли в Румунію – безвіз все ж таки))) Коли зрозуміли, що віддаляємося в протилежну сторону, то вирішили не повертатися назад вгору, а просто пройти поперек через хащі трави і пагорби. Не дуже зручно, але все таки вийшли на стежку маршруту. Попередження усім туристам: спускаючись з Мармароського Хребта, тримайтесь лівішої стежки, більш крутої і мало помітної (!!!). Після спуску одразу пообідали (десь о 14:30), на Українській території)) Наша кінцева точка на сьогодні була полонина біля прикордонного пункту від с. Богдан. Дорога до стоянки була дуже нудна і брудна, але вже з незначними перепадами висот, тільки ближче до пункту почали набирати трохи висоту. Кілометраж за день 13.5 км (без урахування коефіцієнта перепаду висоти). Біля стовпчика розгалуження «на Мезипотоки – на Богдан» були о 17:55, на самій полонині десь пів сьомої. Вечір був спокійний, з гарним заходом сонця і без дощу.

Хоча вночі дощу не було, але намет був мокрий від сирості. Без вітру та без сонця, яке ховалось за деревами, сушити довелось довго. Сьогоднішній день за маршрутом обіцяв бути найдовшим, взагалі, ми ще ніколи таких не ходили - 21 км за день! Спочатку ми піднялися на гору Мезипотоки (1713), що на ранок здавалось доволі крутим підйомом. Потім дорога стає просторою і легкою (практично невідчутний перепад висот), і нарешті відкриваються навколишні простори. Праворуч бачимо унікальні краєвиди - Румунські гори Феркеу (1958) та Михайлек (1918), а ліворуч – Чорногірський масив і Піп Іван (ще так далеко…). Дорога веде до гори Малої Неняски (1815). Вздовж дороги від Мезипотоків до Неняски місцями лежить повалений заіржавілий колючий дріт, встановлений в радянські часи, а крізь нього пробивається рододендрон. По ліву сторону хребта бачимо кам’яні брили - Скелі Смерті. Далі дорога знову занурюється в суміш низького лісу і чагарнику, і ми починаємо поступово скидати висоту. Десь на схилах Юрческу-Маре (1600) бере початок ріка Біла Тиса, також ми там знайшли струмок з назвою Барабуськи :)) Далі проходимо повз унікальну гору Стіг (1653), вона дійсно з нашого боку (в напрямку від Юрческу-Маре до Радуль) виглядає як стожок сіна. Стіг стоїть на роздоріжжі трьох хребтів: Мармароського, Чорногірського та Чивчину. Після гори Радуль сильно скидаємо висоту на полонині Щавник (1378), а далі доволі круто набираємо вверх на полонину Вихід (1471), де і зупиняємося на ночівлю. Під кінець такого довгого за кілометражем дня та постійних спусків і підйомів, штурм г. Вихід здавався дуже важким, ми йшли з останніх сил… А до того ж, довелося набирати воду аж нижче стаї перед підйомом і перти її усю наверх, бо на цій полонині нема води… Крім цього мінуса, ця стоянка досить зручна. Там побудована капличка, тому вона більш-менш охайна, зі столиками під навісом та туалетною кабінкою. Довгий важкий день закінчився нічним дощем.

На сьогодні нас чекав не такий довгий, але важкий за підйомом шлях. Прокидаємося рано, щоб встигнути якнайраніше дістатися ПІЧ, але в наші плани ввірвався дощ і сірі хмари на все небо… Вже думали, що доведеться тут провести зайвий день, але приблизно в 9 дощ скінчився, хмари трохи відступають і вітер підсушує намет. Через 1,5 години сушки і зборів вирушаємо вперед. Чорногірського хребта не видно – весь затягнутий темними хмарами ще з вечора. Сьогодні доведеться набирати висоту від 1471 м до двохтисячника! Майже одразу від виходу зі стоянки нам зустрічається різкий спуск, а потім звісно ж значний підйом повз полонину Гропа, за складністю як ліс від Заросляка до Говерли. Поступово ліс зникає, переходить в зарості жеребу, з’являються кам’яні валуни по дорозі, сонце частіше визирає поміж хмар та добряче припікає! І от виходимо на відкриту місцину, яка більше не закрита деревами і нам відкриваються чудові види вже пройденого нами маршруту (всього Мармароського масиву!), та того, що попереду (Чорногірського). Одразу стає видно скільки нам ще йти! Через жереб дістаємося гори Васкул (1730), а далі чагарник відступає і на крутих кам’яних розсипах Попа Івана бачимо рожевий килим рододендрона, неймовірно гарно! Але крім красивих видів, як тільки ми вилізли на голі камені, нас зустрічає потужний і холодний вітер. Вчора ввечері ми зустріли групу туристів, які спускались з Чорногірського і розказали, що був такий сильний ураган, який порвав намети на Бребенескулі (хоча там завжди найбільш вітряна стоянка). Чим вище ми підіймалися на вершину ПІЧ, тим страшніше ставали пориви вітру, йти було дуже важко, постійно здувало зі стежки в сторону кам’янистого схилу і кущів рододендрону. Один дуже різкий порив таки звалив з ніг! При цьому дорога була досить складна, різкий набір висоти і всюди на шляху рухливі великі камені, майже як на Горганах, а ще цей вітер…! Дійсно, дуже лячно! Через насипи валунів вершину не було видно, але потроху зникали хмари – вдячні за це вітругану))). Коли вже здавалося нема сил протистояти цьому урагану, раптом із-за виступу виринає вершина ПІЧ (2028 м), і дуже близько. Яка ж незрівнянно гарна вона з цього боку з її обсерваторією «Білий Слон», що виглядає наче руїни середньовічного замку, крутими кам’янистими схилами і полотнами червоної рути! Нажаль через сильний вітер не зробили жодного кадру, щоб не розбити дорогу фототехніку..(( Обсерваторія знаходиться на реконструкції, хочуть переобладнати на якісний туристичний притулок. На вершині, заховавшись від вітру, пообідали нашвидкуруч. Там було дуже-дуже холодно і ми спонтанно приймаємо рішення не йти на ночівлю на стоянку біля руїн притулку (під сідловиною між Вухатим та Чорногірським хребтом), де може бути вітряно та холодно, а рухатися далі аж за Вухатий Камінь, і на день раніше спускатися в Дземброню, до того ж часу нам вистачало. Наостанок, всупереч вітру, кілька кадрів гарних пейзажів Чорногірського і вирушаємо до полонини під Вухатим.

Зійшовши з вершини ПІЧ, помічаємо, що вітер нарешті вщухає, бо він гуляє південно-західною стороною хребта і по іншу сторону часто буває навіть інша м’якша погода. Страх, стрес і холод відступили, дорога плавно змінює висоту, відпочиваємо, роздивляємося і фотографуємо вдосталь навколишні види з льодовиками, що досі позалишалися на північно-східних схилах. Ідемо собі, ні про що погане не думаємо, і раптом попереду прямо на шляху… великий льодовик, який ніяк не обійти,трохи підтанувший зі слизькою вузенькою стежкою, з крутим нахилом та з кам’янистим урвищем на його краю…! Знову екстрим: потрошку чіпляючись трек-палками переходимо через нього… Ну все, нарешті знову легкий шлях. Доходимо до Вухатого Каменя (1864), перед тим набираємо води, бо на стоянці на полонині під ним води немає, а до джерела далеко вниз. Боялися, що там буде знову вітер, а доріжка дуже вузька і прямо по краю скелі, але нам повезло і по цю сторону дійсно було спокійно. Нарешті вже без пригод дістаємося місця стоянки, там де ми минулого року стояли під дощем теж в червні. На небі вже жодної хмаринки – всі полетіли на Київ!)) Сонячний теплий вечір! Прокидаємось під барабани – зовсім неочікувано вночі знову пішов дощ… Але завтра вже вниз, тому байдуже. День був ще той! Добраніч!

Зранку вже не підсушуємо намет, бо все одно сьогодні будемо у Ворохті, і вирушаємо до Дземброні через полонину Смотрич. Традиційно заходимо купити бринзи у нашій улюбленій Молочній Хаті. Там дуже смачна бринза, а також можна купити будз і вурду. В 12 вже сідаємо на машину до Ворохти.

Незабутній похід! Є такий відеоблог по Мармаросам, називається «7 днів свободи», а ми свій похід назвали «5 днів екстриму» :)) Але загалом ми дуже задоволені, ми нарешті побували там, де завжди мріяли, ми побачили пік цвітіння червоної рути і це було неперевершено. Нам таки пощастило з погодою, адже дощ був тільки вночі, а всі дні ми ходили без проблем. Хоч дехто й бухтів на хмари, та вдень вони допомагали йти швидше (лякали що ось-ось піде дощ) й було легше під ними без палючого сонця, особливо вгору. Дякуємо Карпатам за теплий вітряно-екстримальний прийом! До нових зустрічей!

Трішки Вікіпедії про Марми...