Друга спроба, або Прогулянка по Чорногірському (18-20 серпня 2014)

Після невдалого першого походу зібрались силами через рік все-таки пройти Чорногірський хребет. І от 17 серпня приїжджаємо у Ворохту. Був невдалий заїзд в готель, виявилося, що наш номер зайнятий і довго чекати звільнення. Тому доленосно сідаємо на таксі (тут ми познайомились з Миколою, який нас тепер завжди возить на маршрути в Карпатах) до центра Ворохти і поселяємося в готелі біля вокзалу. Ми в Ворохті зупиняємося вперше, тому катаємося на підйомнику, відвідуємо старий дерев’яний трамплін для лижників і міст (той що недалеко від трампліну). Під вечір пішов дощ, що трохи засмутило в очікуванні завтрашніх планів.

Зранку Микола підвозить нас своїм комфортним бусом до Заросляка, і ми трохи перекусивши, вирушаємо на маршрут. Ми обрали варіант важкого старту від Говерли з поступовим спуском далі по хребту. На Говерлі ми вже були не один раз, але з рюкзаками вперше. Підйом дійсно був складний. Там практично нема ділянок перепочинку, круто через ліс, круто через жереб, потім один вертикальний підйом до Малої Говерли, і ще один, на саму вершину Говерли (2061 м). Набираючи висоту, вітер ставав все сильніше і, як завжди, на вершині було дуже холодно. Ми вирушили від Заросляка десь об 11 і дісталися вершини о 15 (ну ще півгодини обідали на Малій Говерлі і звісно ж фото). Традиційна картина в післяобідній час – обрій затягнуло, за вершину зачепилася сіра хмара, холодно і погано щось в далині видно… Вирушаємо вниз по хребту, скидаючи висоту з двохтисячника: Брескул (1911), Пожижевська (1822), Данціж (1850), оминаємо траверсом Туркул (1933) і спускаємося на ночівлю до озера Несамовитого, одного з найвищих високогірних озер Карпат (1750 м). Вечір був дуже холодний, не хотілося навіть вилазити з намету щоб готувати вечерю… І сонце там рано сіло, все-таки вже кінець літа. Втомлені сьогоднішнім днем і підйомом на Говерлу, лягаємо спати.

Зранку хтось ще спить, а хтось біжить за фотками в золотавих променях сонця)) Небо безхмарне, поки світить сонце, тепло і можна помилуватися навколишніми пейзажами. На сьогодні теж довгий шлях через другу половину хребта, а під кінець дня підйом на двохтисячник Піп Іван. Одразу за озером по маршруту далі бачимо по праву сторону гору схожу на хребет якоїсь доісторичної істоти, по ліву сторону скелясті гори Кізли. Десь там за Кізлами наліво від основного шляху є ще гарніші Шпиці, але тоді ми ще не знали про них. Далі за горою Ребра (2001) з’являється дуже гарна гора Гутин-Томнатик (2016), зелена полонина зліва від маршруту і ріка баранців прямо нам назустріч! Проходимо далі, і нам відкривається захоплюючий подих вид – мальовничий стрімкий амфітеатр Гутин-Томнатика та озеро Бребенескул на його південному схилі. Неймовірно гарна картина! Бребенескул – найвисокогірніше озеро України (1801), і тут вважається найбільш вітряна стоянка, бо вітри гуляють по південно-західному схилу хребта. До озера не спускаємося, бо дуже різкий спуск, а потім підйом, а часу обмаль. Ідемо далі набираючи висоту на гору Бребенескул (2032), яка є другою за висотою після Говерли, але всі постійно забувають про неї і називають лише двохтисячники Піп Іван, Петрос і Гутин-Томнатик. Проходимо Менчул (1998) і обідаємо там же, де рік тому під його вершиною. Далі через гору Дземброня (1877), оминаючи перемичку до Смотрича, ідемо до Попа. Пройшовши немалий кілометраж за сьогодні, підійматися на Піп Іван (2028) під кінець дня здавалося дуже важко. Перед вершиною це вже було майже із останніх сил… Але ці старання були не даремні, з вершини гори відкрилися дуже гарні краєвиди на весь Чорногірський хребет, на далекий Мармароський хребет і румунські гори за обрієм. Руїни польської астрономічно-метеорологічної обсерваторії «Білий Слон» (діяла з 1938 по 1941 рр) виглядають як старовинний замок, і доповнюють вид вершини Попа Івана. Тут завжди дме потужний холодний вітер, тому на довго не затримуючись, спускаємося до перемички і далі на стоянку біля руїн притулку. Сьогодні був дуже насичений емоціями день. Повечерявши, лягаємо спати.

Вночі йшов дощ… Зранку прокидаємося раніше, щоб встигнути в обід спуститися в Дземброню (нас там чекатиме машина). Але темна хмара сидить на Вухатому та щось моросить. Та треба йти, тому що з Миколою домовлено – він нас зустрічатиме в Дземброні. Мабуть ця домовленість нам допомогла і ми таки вирушили. Це наш другий похід і досвід все ще не великий, тому темна хмара трохи лякала. Попереду маршрут через Вухатий Камінь, а далі вниз до полонини Смотрич і повз Молочну Хату в село. Цікаво що хмара була тільки з цієї сторони, а за вухатим Каменем ясна та тепла погода! З самого Вухатого дуже стрімкий вертикальний спуск, тому ноги втомлюються і потім відчуваються наче ватні. Через цю втому трапилася неприємна пригода, я в лісі зісковзнула з каменя і підвернула ногу. На диво, вдалося дійти до машини вниз (отже не перелом!))), але потім після 3 годин дороги в авто до Яремче, біль став нестерпний і довелося йти в травмпункт. На питання «Що трапилося?», відповіла «з Говерли впала» :))) До білетів на поїзд залишалося ще два дні і дуже не хотілося сидіти в готелі, тому гарна мазь та еластичний бинт і на наступний день записалися на екскурсію до Буковелі і по карпатським водоспадам, бо ми не вміємо сидіти на місці))

Цей похід став справжнім виправданням після нашої невдалої минулої спроби. Гарні краєвиди, унікальні місця, все таки хороша сонячна погода, не дивлячись на те, що холодно, і приємне відчуття коли долаєш вершину двохтисячника. Нам дуже сподобався такий вид туризму і ми вже знаємо, куди поїдемо наступного року J) Карпати, до нових зустрічей!