Перша спроба (20-24 липня 2013)

Ще майже рік тому (2012 р.) з’явилась ідея спробувати сходити в похід. Дуже подобалися фотографії, які люди викладали у блогах, але раніше ми ніколи не жили в наметі і не ходили багато кілометрів по хребтам, були тільки одноденні підйоми на Говерлу. Ми любимо багато гуляти, тому вирішили, чому б не спробувати. Інші ж якось живуть по кілька днів в наметах, і нічого. От назбирали за рік всякого приладдя, спланували маршрут, звісно ж по Чорногірському хребту (класика, від Дземброні, через Піп Іван до Говерли) і вирушили в наш перший похід. Вперед, назустріч пригодам!

19 липня приїхали в Яремчу івано-франківським потягом і наступного дня стартуємо на маршрут. Але ми ще тоді були геть зовсім без досвіду, тому єдину можливість добратися села Дземброні ми знайшли тільки двома маршрутками. Перша маршрутка довезла нас до Верховини, тут було все Ок, а от друга з Верховини до Дземброні стала для нас залізним аргументом в майбутньому їздити за 500 грн на таксі..)) Ці місцеві буси їздять рідко, і час відправлення близько 12 нам поламав запланований кілометраж маршруту на сьогодні… І це була тільки частина біди… Маршрутка була дуже стара і розвалена, її почав штурмом брати народ, і коли здавалось вже зовсім не було місця, через задні двері чолов’яга поклав «кілька маленьких сумочок», що зайняли всю задню частину автобуса.)) Звісно, їдучи вперше з походними рюкзаками, було зовсім не зручно і тісно… А потім маршрутка виїхала з Верховини і почалася «чудова» дорога вздовж Чорного Черемошу, трусило страшенно, а по ліву сторону прямо під колесами прірва з рікою. На задніх місцях сидів хлопець, і віз торт у прозорій коробці, так от на одній з вибоїн цей торт розклався на шари, а потім знову склався)) Нарешті дісталися повороту на Дземброню (всі автобуси їдуть далі на Шибене), а від того місця ще багато було йти до самого села і через нього до початку маршруту, повезло, що добрі місцеві люди підкинули до магазину (відправна точка). Пообідали і вирушаємо. Майже одразу починається підйом вверх. Через цей незручний трансфер ми втратили багато часу, і вже було десь о 16. Пройшовши менше кілометра, раптом набігли чорні хмари і нас накриває злива. Стоїмо під плащами і не знаємо, що далі робити, ото повезло…! Дощ досить швидко закінчився, ми вирушаємо вперед, і знову находять хмари. Ми в розпачі починаємо ставити намет десь під ялинками, хоча за часом ще можна було б йти… Хмари проходять, цього разу з дрібним дощем, і ми все-таки розбираємо свій табір, і йдемо далі, бо практично ще не відійшли від села. Для першого разу підйом від Дземброні до Молочної Хати під Смотричем здається дуже тяжким, до того ж набрали всяких зайвих важких речей з собою. Влаштовуємося на ночівлю на Смотрицькій полонині. Готуємо собі першу вечерю на польовій кухні. Дощові хмари порозходилися і вечір був гарним, хоча й досить холодним (чи то так здавалося). Спалося не дуже гарно, бо килимки – то не домашній матрац, а ще дзвіночки повсякчас – корови гуляють всю ніч…

Ранок нас зустрічає сонцем і ясним небом з білими пухнастими хмаринками. Сьогодні нас чекає перший вихід на хребет. Снідаємо і вирушаємо. Проходимо ліс. Тоді він здавався нескінченним, та після Горган і Кострича тепер взагалі наче непомітний. ))) Застрягаємо на годину з фотоапаратами біля Смотрицьких водоспадів. Там ще прилетів метелик, і почав сідати на руки. Далі починаємо круто набирати вверх до каменів. Просуваємось повільно, бо в перший раз важко, рюкзаки неправильно налаштовані, ну і звідусіль відкриваються види, які ми ніколи раніше не бачили – роздивляємось довго. Починається вертикальний підйом на Вухатий Камінь. Кам’яні брили вкривають круті схили гори, зарослі низькими травами і чагарником. Обідаємо під Вухатим, перед останнім вертикальним (ми ще не знали) підйомом. Довго, важко, але таки забираємося на вершину, а звідси вже видно Чорногірський хребет – він дуже мальовничий, стрімкий Піп Іван з обсерваторією наче замок, плавні вигини гір в північну сторону, десь дуже далеко Говерла і Петрос. Направляємось до перемички між Смотричем і Попом Іваном, і, зараз в це важко повірити, але ідемо на стоянку біля руїн притулку. Тоді ще не вистачало досвіду розраховувати кількість часу на кілометраж, тому Піп Іван здавався дуже далеким для цього дня, а ще зустрічні туристи сказали що ми не встигаємо (зараз розуміємо, що ми би змогли пройти). Облаштовуємо табір, а вночі фотографуємо нічне небо над Попом Іваном (хоча його затягнуло хмарами).

На сьогодні в нас заплановано пройти по хребту до озера Бребенескул / Несамовите. Ще зранку погода нас зустрічає дощем, сірим небом і холодом, порівняно з чудовим вчорашнім днем. Довелося чекати закінчення дощу, тому щоб встигнути пройти усе заплановане, лишаємо Піп Іван позаду (дуже прикро, що вчора не дійшли..). Вирушаємо за маршрутом по хребту на північ. Проходимо гору Дземброню (1877 м), зупиняємося на обід під Менчулом (1998 м), це приблизно півшляху до озера Бребенескул, і раптом із-за гір з’являються великі чорні хмари з вітром. А ми ще готуючись в похід були налякані всілякими попередженнями і страшними історіями про грози в горах. Тому, знаходячись високо на хребті і не маючи поруч спусків на стоянки, приймаємо не логічне (чи може все-таки логічне..?) рішення бігти назад до перемички. В результаті, ми не знаємо закінчення історії з цими хмарами, бо вони пішли на ПІЧ, а руїни притулку лише зачепило дощем. Та це стало фінальною крапкою нашого першого походу. Пробувати наступного дня ще раз проходити хребет, у нас би не вистачило харчів… З цими сірими хмарами прийшов холод і бажання спускатися вниз стає дуже негайним.

Щоб скоротити (ха-ха) шлях і не йти через Вухатий, знаходимо на мапі не марковану стежку від руїн притулку до озера Марічейки, а звідти вже роз’їжджений шлях до Шибеного. Рішення йти цим шляхом підкріпила тур група, яка ним піднялася зранку. Спочатку все йшло добре, вздовж джерела було гарно видно стежку, яка співпадала з мапою та GPS і вона нас виводить до місця стоянки зі слідами табору. Але її продовження йде через річку! і ми в тапочках вирушаємо в брід)) Потім стежка виводить на галявину зарослу лопухами з дерев’яним будиночком. Під лопухами вона перетворюється в багнюку, але йдемо далі. Знов з’являється щось схоже на стежину і нічого не викликало сумнівів. Просуваємось вперед, ліс густішає, з одної сторони річка, з другої крутий схил зарослий величезним килимом моху, всюди повалені дерева, якісь вивернуті корені, місцевість все більше нагадує таку, де не ступала нога людини (крім наших)… Звіряємось з GPS – значно відійшли від вказаної стежки! Намагаємось вийти навпростець по приладах))) Начебто вийшли, GPS вказує що ми на стежці, але її немає. Розуміємо що можливі похибки, тому проходимо декілька метрів у різні сторони в пошуках, місцями деручись «в лоб» угору. Тут стає якось моторошно, все більше захоплюють думки про напади ведмедів у карпатських лісах… Але ніхто в тому не зізнається. Якщо ви заблукали і не знаєте куди далі йти, то краще (як є можливість) повернутися в ту точку, яку пам’ятаєте і де орієнтуєтесь. То ж повертаємось до будинку – десь там повинна бути наша вірна стежка, але і там її не знайшли, тільки та, що веде вздовж річки до ведмедів. ))) Роздивляючись мапу ще раз, не бачимо ніяких варіантів і приймаємо нелегке для себе рішення повертатися назад вгору до табору біля руїн (!!!), а звідти через Вухатий назад до Смотрицької полонини. Знову переходимо річку в брід! За нею робимо привал та обідаємо, набираємось сил, бо потім – !!! За безглуздістю ця спроба пройти невідомим не маркованим шляхом, а потім повертатися назад вгору перемогла вчорашню вилазку на хребет… Прикро, але сьогоднішній день був ясний і сонячний, і вечір спокійний, хоча й холодний. Та є і плюси такого блукання – побачили страшний, але дуже гарний ліс; тепер знаємо на що здатні і скільки можемо пройти вниз, а потім назад на верх і далі! =)) Хоч і не легкі рішення, та все ж вони зважені та правильні – гори не люблять нахабних! Це наш досвід і з того часу сприймаємо все як належне (хоч і ображаємось іноді на погоду))); коли треба зупиняємось, коли треба міняємо маршрут, а треба то й назад повертаємо – безпека (ну і комфорт іноді гг)) ) найголовніше. Такі вони – Карпати!

На Смотрицькій полонині постійно випасаються коні та корови. Вони відчувають себе тут господарями, тому поводять себе доволі нахабно. Сусіди по стоянці назбирали величезні білі гриби у лісі і варили собі суп, а поки відійшли від казанка, коні все поз’їдали. Вночі вони теж активно ходять поміж наметів і лякають тим, що можуть збити розтяжку. В нас вийшло смішно з цими коровами. Прокидаємося посеред ночі від якихось страшних хрюкаючих звуків зовсім поруч з наметом, відкриваємо двері, Саша світить ліхтариком, а там рогата пика і величезні очі світяться! :))

Ранок був затишний і сонячний. В обід спускаємося до Дземброні і, дуже повезло, бо нас до Верховини підвіз місцевий. Повертаємося до Яремчі, де відвідуємо традиційні улюблені місця та смакуємо карпатську кухню. Цього разу ще побували у вольєрному господарстві з дикими кабанами і оленями.

Цей перший похід подарував нам… досвід)) Але ми задоволені тим, що побачили такі гарні види, і після цього в нас не виникло розчарування, а навпаки, запланували спробувати ще раз. Тепер ми знаємо, що жити в наметі не страшно, знаємо що з собою брати і чого не варто, що не треба ходити невідомими не маркованими стежками через ліс :)), і головне, що неможливо передбачити погоду і треба бути готовим до будь-яких змін у запланованому маршруті.