Давні мрії - Шпиці, Петрос (липень 2017)

Якось, мандруючи Чорногірським, ми трохи зійшли з маршруту і відвідали гору Шпиці (1863 м) з її крутими схилами і кам’яними велетенськими розсипами, що втинаються в небо та нагадують зруйновані вежі. Ми замріяли собі побувати на цих скелях на світанку й планували маршрут заздалегідь. І от, через 2-3 роки, нарешті вийшли на стежку до мрії. Але не все так сталося, як гадалося...

28 липня: Стартували з Ворохти, одразу після швидкого перекусу біля вокзалу; до речі потяг Київ-Рахів спізнився на 40 хвилин. Доїхали приватним авто до села Бистрець (дороги жахливі, тому до самого початку маршруту, до стежки від містка кілька кілометрів доходили пішки). Вже в’їжджаючи в село почав накрапувати дрібний дощик, і як тільки ми вийшли з машини і відправились в дорогу, він став сильніше і усе небо було в темних важких хмарах. Ми планували дістатися полонини Верхня Гаджина і стати там на ночівлю, щоб зранку побачити містичні краєвиди гори Шпиці в перших променях сонця. Та погода була невблаганна. Ми і години не пройшли, як почалась злива з громом та зустрічним вітром. Один раз так гримнуло, наче вибух, пізніше з’ясувалось, що блискавка потужно вдарила в полонину Маришевську (без наслідків!). Вщент мокрі, ми були вимушені робити стоянку на Нижній Гаджині, що тільки на півшляху (або й менше) до Верхньої. На щастя дощ дав нам пів години перепочинку щоб поставити намети. Зазвичай ми ходимо вдвох, але цього разу взяли своїх друзів, для яких це був перший туристичний похід. В цілому – це була їх перша зустріч із Карпатами. Так от цей день став для них бойовим хрещенням :) Але вони не злякалися, навпаки хотіли вперед і вгору! Вечеря була цікава – друзі у своєму наметі наминали бутерброди, навіть без чаю. А ми все ж таки вирішили в своєму тамбурі приготувати вечерю, хоч Сашку після обіду не дуже то й хотілося. А вечір поволі тягнувся під звуки дощу, плавно переходячи в ніч…

(фоток немає, тому що техніку сховали від дощу подалі)

29 липня:

Зранку нас пробудили сонячні промені - Сонце!!!!)))))

Та радість була не довгою – одразу за хмари, за густі темні хмари(((

Ранок був похмурим, іноді сонце дражнилось, але зовсім зрідка. Та все одно, розвісивши вологі речі між смереками, почали снідати. Сашко знову не їсть - %) Тільки бухтить на хмари, та це його «фішка», аби дощ не пішов))) Поснідали та вирішили іти, навіть якщо дощ. Доречі, стоянка була мокрою, але теплою, вночі було комфортно.

По дорозі до Верхньої Гаджини треба пройти 1 км через ліс, в ньому знайшли зі смачною водою - Криницю Довбуша, а далі велику пласку каменюку - Стіл Довбуша. В Карпатах усе на ім’я Довбуша :) То ж, тепер усю дорогу жартували на цю тему. (Навіть в Софіївці в Умані знайшли камені Довбуша ;))) Десь опівдні дісталися Верхньої полонини під Шпицями, звісно ніяких світанкових фотографій вже не могло бути, а сонце постійно ховалось за темними хмарами. Але хоч би й так, Шпиці вразили своїм могутнім суворим виглядом, ракурс знизу на них ніяк не можна порівняти зі знайомим нам згори. Стежка на саму гору Шпиці і початок маршруту по Чорногірському проходила вздовж цих кам’яних брил і була дуже крута і слизька (мабуть, найскладніша з усіх підйомів на Хребет). Коли через 40-45 хвилин піднялися нагору, нам відкрилися гарні пейзажі усього Хребта (ми якраз посередині) і нас зустрів традиційний потужний холодний вітер. Спочатку, ще з Києва, планували йти до стоянки під Брескулом, ближче до Говерли. Але минулий дощовий день і вимушена стоянка… То ж вранці, беручи до уваги темні хмари, збиралися йти до озера Несамовите. Але, стоячи на Шпицях, було видно що погода сьогодні дає нам шанс. Тому нашою наступною ціллю була найвища вершина Українських Карпат (2061 м) - Говерла. Хоча ні – вона була на наступний день. Пройшовши минулого дня вдвічі менше запланованого через погодні умови, за цей день ми подолали 24 км! (без урахування перепаду висоти) Зробили фото-зупинку біля озера Несамовите (одне з найвисокогірніших Українських озер льодовикового походження, 1750 м нрм) Трохи змінили плани і, обігнувши із західної сторони Говерлу, стали на ночівлю біля будиночку (Екологічний Пункт), практично одразу біля підйому. Будинок був прибраним, та не дуже великим. Аби не тіснитися з іншими можливими туристами, вирішили ночувати трохи нижче в наметах, там і вода ближче. Місце стоянки було дуже гарне і дуже холодне (все ж таки, близько 1800 метрів!), але відносно спокійним, враховуючи вітри на Чорногірському. Ще й місце з нахилом, тому постійно сповзали донизу. Вечеря була тепла та смачна, але Сашко знову не їсть! Стільки пройти вчора і сьогодні – без нових калорій?! Засів у наметі, як той «ждун» гг)) От тут стало зрозуміло, що не дуже то й гарна страва була в кафе біля вокзалу Ворохти (хоча всі однаково їли). На допомогу прийшли друзі зі своєю аптечкою та знанням. (не дарма вчилися ;))) Атоксіл (не реклама (і ти повен сил)) та маленький батончик снікерс – організм хотів солодкого!)) Та є ще один інгредієнт всього рецепту від Олександра – заняття улюбленою справою. Саме в цей час Марія сказала, що він повинен побачити, яка краса відбувається за межами намету. А там Карпати у променях вечірнього сонця. Сашко, тепло вдягнений, вибіг з фотосумкою із намету, але у шльопках (добре що з теплими шкарпетками) та попрямував до сідловини західного підйому на Говерлу. Шльопки в гору – це мощно!))) Хвилин 30 його не було, а потім почули – «А-то-ксіл!» – посміялися, побачивши задоволеного Сашка. Отже, фото було вдале, та самопочуття покращилося. Третій інгредієнт – процес фотозйомки, саме він допоміг! З того вечора апетит Олександра зашкалював, що добре )))

Вночі ми зрозуміли, що стоянка на такій висоті мала сенс не лише через те, що ми стояли майже під вершиною і значно собі скорочували підйом наступного дня, а й через зоряне небо неймовірної краси: глибокий темний небосхил, перламутрове сяяння Чумацького шляху та мільйони зірок! Нажаль, через значну втомленість та сильний холод не залишилось ніякої фото-згадки...

Другий День

30 липня:

Зранку, залишивши речі з нашим керівником групи, Олександром, який до цього вже чотири рази відвідував вершину Говерли, ми втрьох піднялися туди. Цей схил зі сторони Петросу найлегший, тому десь за півгодини ми вже були на вершині. Об 11 ранку там майже не було людей, порівняно з обідньо-вечірнім часом, а ще ми зустріли песика-мандрівника, який мрійливо дивився на Петрос :) Поснідавши, та зібравши речі в таборі, далі рушили в напрямку Петроса через КПП, де з нас взяли по 20 гривень за відвідування Карпатського біосферного заповідника. Від КПП йшли замикаючи струмочок з овець, тому нас супроводжував собака-вівчар :) Чи то прийняв нас за баранців, чи то наглядав що б не поцупили =) На полонині під Петросом виявилось дуже затишне, тепле місце, з великим вибором пласких ділянок під намет. Відносно не далеко (1,5 години туди й назад) спустилися до колиби і купили бринзи – 2 кг!!! Менше не вдалося. Але за вечір, та наступний день 2 кг як і не було;) До речі, з цього дня змінилася погода, нарешті стало тепло і сонячно, навіть вночі було комфортно і можна було вдосталь спостерігати за зірками.

31 липня:

Наступного ранку на нас чекав складний підйом на Петрос (за нахилом і складністю нагадує підйом на Вухатий Камінь). Вершина виявилась неочікувано пласкою і трав’янистою, а з протилежної сторони починався пологий спуск. З вершини відкривалися гарні види на Говерлу, Чорногірський, Мармароси, Свидовець і Горгани. На всьому шляху починаючи з підніжжя Петроса і до стоянки на полонині Шеса не було води!!! Ближче до виходу був струмок, але брудний. Довелося під самим витоком набирати, що було досить складно. Багато не пили, бо не дуже смачна там вода. Місце для ночівлі було непогане, але рівних ділянок небагато, а ще нам дуже не повезло з сусідством, бо якісь п’яні бовдури кричали півночі... Нажаль так буває, що чудовий похід зіпсує людський фактор... :(

1 серпня:

Вранці поснідали та спустилися з полонини до краю Ясинів (десь о 12) і там сіли на попутній транспорт до Яремчі.

Усі були задоволені! Друзям теж все сподобалось і навіть дощова погода не зіпсувала настрою! Кирилл взагалі летів попереду і завжди першим був на вершинах, ще й з важким рюкзаком. А от Рита у лісі мчала уперед – енергія лісу. То ж в поході приймали участь:

Рита – «Енергія Лісу

Кирилл – «Go Man»

Олександр – «Гірський Капітан»

Марія – «Помічник фотографа» ;)

До речі, окрема подяка друзям за те, що взяли більше їжі та ділилися з нами, а деколи навіть змушували їсти =))))) Цікавий досвід вийшов, як у хоббітів – два сніданки, чи два обіди ;) Дозволяє розділити калорії на денний перехід. Рита та Кирилл – ви молодці. А ще Кирилл заварив нам усім смачнючий чай: назбирав ягід, якогось листя, цвіт та жереп – ну дуже смачно вийшло.

Також ми усі хочемо виразити вдячність нашим друзям: Олегу з Натешею та Дмитру за те, що вони позичили для Рити та Кирилла деяке похідне спорядження. Без них похід міг би не відбутися - дякуємо!!!!))))

P.S: Трошки хочеться додати і про Яремчу. Останні два дні походу прийшла жара і коли ми спустилися спека була неймовірна. Тому наступного дня пішли купатися в річці Прут, що було вперше за всі рази відвідування Карпат. Зазвичай там вода така холодна, що болять кістки, але цього разу 40-градусна спека прогріла воду до комфортної температури і в заводях під скелею Слон було дуже приємно скупатися.

Враження від походу - найприємніші! Чудові краєвиди, драматична зміна погоди, неочікувана корекція планів, незабутнє зоряне небо, це все - Карпати!